головна сторінка  написати  карта сайта
Русский / English   

Преса

КОЛИ ЦВІТЕ ПАПОРОТЬ: розвінчана міфологема

 

Зазвичай про закриття великоформатних київських, як, власне, й інших українських фестивалів, пишуть у гімнічному, навіть одичному дусі: «…відбувся, довівши свою життєздатність», «… завершився тріумфом» тощо. Вважаю, що така клішована лексика вже набридла читачеві й викликає лише відторгнення. Тому лише констатую факт: фестиваль «Музичні прем’єри сезону-2011» насправді відбувся не лише в сенсі стандартної, звичної щорічної акції, але як культурна подія, вигідно виділившись із низки попередніх

 

Думаю, не ображу кураторів форуму, сказавши, що його успішність певною мірою була прогнозованою, незважаючи на те, що в наших сьогоднішніх реаліях узагалі складно щось планувати і передбачати. По-перше, в рамках фестивалю відзначили ювілеї відомий майстер камерно-хорового жанру Микола Гобдич і його хор «Київ», а по-друге, у фіналі презентувалася прем’єра фольк-опери Євгена Станковича «Коли цвіте папороть» у концертному виконанні. Її блискуче провели на сцені Колонного залу імені Миколи Лисенка Національний заслужений академічний український народний хор імені Григорія Верьовки (художній керівник і головний диригент – Анатолій Авдієвський) і Національний заслужений академічний симфонічний оркестр України під майстерною орудою художнього керівника і головного диригента оркестру Володимира Сіренка.

Отже, фінальний акорд фестивалю прозвучав неймовірно потужно. Та й не могло бути інакше, адже вперше виконувався свого часу заборонений твір. Ось саме тут і вступає в силу логіка гіпертрофованої зацікавленості, бо в об’єктиві – Станкович і його «опальна» опера. Відвідувати прем’єри у нас люблять – це своєрідна форма розваги інтелектуалів. Музикою Євгена Станковича захоплюються. Але чи не найбільше ми полюбляємо сенсації, нас приваблює усе, що має присмак міфу.

А фольк-опера «Коли цвіте папороть» – це яскраве втілення соціально-життєвого міфу, матеріалізована міфологема. Та й сам міф складався за класичними канонами жанру. Спочатку була заборона на виконання опери в далекому, ще «радянському», 1978 році – у розпал постановочного процесу, мало не за кілька годин до прем’єри, з подальшим знищенням костюмів, декорацій і «засланням» опусу в запорошені пилом комори архіву історії. Заборона, яка виходила з вищих кабінетів влади, одразу викликала неабиякий інтерес до твору. Ореол таємничості навколо нього спричинював логічні запитання: чому? за що?!

Ледь не детективна ситуація. Так виникла інтрига, сенсація і народився міф, адже міф і сенсація – нерозлучна пара. Але за законами жанру міф слід розвінчати, розкодувати, оскільки будь-які життєві міфи, на відміну від стародавніх, легендарних, мають свій початок і кінець. Підняття фінальної завіси над міфом завжди розбуркує публіку і лоскоче її цікавість. А в даному разі – тим паче. Періодичні спроби виконати твір Євгена Станковича ще більше загострювали увагу до нього з боку допитливих шанувальників.

На закритті «Прем’єр сезону» публіка опинилася в ситуації міфологічного простору. По-перше, розвінчувався старий міф і весь пов’язаний із ним негатив. А по-друге, присутні стали свідками постання нового міфу – відтворення опальної опери в процесі виконання. Адже написання музики композитором – це тільки половина справи, так би мовити, перше народження, а є ще й друге – виконавське, яке вдихає в неї справжнє життя. Та й виконавці певною мірою були теж «міфологічні» – Національний заслужений академічний український народний хор імені Григорія Верьовки і Національний заслужений академічний симфонічний оркестр України. Саме для цих колективів свого часу і писалася опера.

Склалася загальна мозаїка, нарешті стали на місця всі її фрагменти. Чим не сенсація? Грандіозна культурна подія... Такою вона була, такою і запам’яталася.

Це була справжня феєрія, іще раз зазначу, не презентація нової або оновленої редакції, а прем’єрний показ опусу. Всі попередні концертні виконання окремих його фрагментів були лише підготовчими спробами, свого роду «репетиціями» цього старту. Навіть нещодавню постановку опери у вигляді хореографічного дійства в Дніпропетровському оперному театрі не можна дорівняти до такого явища. У режисерському вирішенні Олега Ніколаєва твір дуже відрізняється від первісного авторського оригіналу. Постановник істотно змінив оперу в цілому: зробив купюри деяких номерів, дозволив собі власні нововведення, повністю перекомпонував, зробивши з трьох частин дві, та навіть дав іншу назву – «Колиска життя». На думку очевидців цього видовища, результат виявився вдалим і цікавим. Але ви­йшов, у принципі, зовсім інший твір «на музику Станковича». Чого ніяк не скажеш про презентацію опери в Національній філармонії України.

Для більшості слухачів, за винятком деяких музикознавців, що мали доступ до партитури і досліджували її, це було перше знайомство з твором, як, до слова, і для автора цієї статті. І що ж, чи виправдав результат таке довге очікування? Можу сказати, що ефект – просто вражаючий. Музика такої глибини, потужності, сили! Від першої і до останньої ноти вона не втрачає балансу гармонії і всевладної могутності. Напрочуд цілісне полотно, в якому немає слабких місць. Музика високого енергетичного тонусу весь час тримає слухача в напрузі. Слух тягнеться за звучанням, свідомість ні на хвилину не відключається, а це – головна прикмета справжньої майстерності, якою володіють, за великим рахунком, одиниці. За такий твір будь-який композитор міг би бути спокійним, тому що він ніколи не втратить краси і привабливості для слухача.

Оперу виконано через 33 роки після створення. Її сценічна доля складна: змарновані довгі літа постановочного життя, можливості концертного виконання. Але музика не зазнала жодних втрат. Утім цього просто не могло статися з таким видатним твором, а питання щодо його актуальності, точніше, її зменшення із плином часу само по собі химерне. Руйнівний подих історії на витвори високого мистецтва не впливає. Стільки свіжості й новизни, а яка мелодична та гармонічна краса! І головне, що опера напрочуд легко сприймається, хоча це можна сказати далеко не про всі твори автора.

Євген Станкович – композитор і складний, і доступний одночасно. Секрет такої неоднозначності в тому, що навіть вельми непросту смислову фабулу митець вбирає у чудові мелодійні шати. Він – композитор-мелодист, і потаємні мелодії його душі роблять музику захопливою для багатьох.

Фольк-опера в цьому плані абсолютно феноменальна. Вона зрозуміла і за музикою, і за змістом. А інакше й не могло бути! Адже вона вся зіткана з пісень – різних за жанром і характером: дум, плачів, історичних, ліричних, танцювальних, жартівливих, обрядових наспівів і запальних козачків, гопаків. Фольклорним мелодіям композитор надав індивідуально авторського звучання, збагативши невимовно щедру народну поліфонію терпким колоритом модернових гармонійних спів­звуч. Але це не калейдоскопічний вихор інтонацій, не пісенно-танцювальний дивертисмент. Це цілісне, струнке оперно-фольклорне дійство на три дії, чітко продумане і скомпоноване з пісенних блоків із вкрапленням суто авторських музичних епізодів.

У концертному виконанні, безперечно, не вистачало акторсько-сценічного ряду. Така, власне, «візуальна» музика проситься бути театрально розіграною. Але в цьому-то й головна сила її привабливості. Вона, підживлена красою народного слова, розбурхує слухацьку уяву різноманітними образами, допомагає домалювати, відтворити у віртуальній реальності людської фантазії яскраві та масштабні картини всіх трьох монументально епічних фресок-дійств. І справді, перед внутрішнім поглядом проходять грандіозні масові сцени життя, побуту Запорізької Січі. Їхня зорова конкретність підкріплюється введенням знайомих гоголівських образів-персонажів – Тараса з синами (I дія). Потім цей макрокадр, немов величезний слайд, змінюється не менш емоційно потужною, але ще «старовиннішою», архаїзованою панорамою праслов’янського язичницького обряду Купала, в якій показано життя соціального біосу всіх просторових світів: земного і позамежно ірреального, – з русалками і всією сатанинською нечистю: відьмами, чортами, вовкулаками (II дія). Третя дія знову переводить нас у реальну площину людської цивілізації, у хронотоп життя, максимально наближений з точки зору історичного періоду до нас. І в даному разі позачасовий гімн «Благослови, земле» є знаком цього повернення. Тож створюється яскравий кінематографічний ефект, посилений «стереоскопічністю» самої музики. Слухач немов опиняється на перехресті світів, подорожуючи віртуальним Древом Життя із сьогодення в минуле, з минулого в сучасне. Складається відчуття, що мандруєш маршрутами різних міфопросторів.

А як щодо назви опери? Адже неспроста вона так загадково зветься – «Коли цвіте папороть». Зазвичай мало хто замислюється над авторськими назвами творів. Можливо, винні самі композитори, які дуже часто дають заумні заголовки, і напрошується думка: чи не заради бажання здаватися таємничими і надто розумними? Але Євген Станкович завжди знає, що хоче висловити, тож усе в нього має певний сенс. До речі, сам композитор не раз підкреслював: правильна назва опери – «Коли цвіте папороть», а не «Цвіт папороті», як доволі часто за сформованою звичкою іменують опус.

У незвичайній назві закодований секрет неординарності опери – її структури, композиції, логіки компонування матеріалу, сюжетної фабули. У фразі «Коли цвіте папороть» «згорнуто» міф буття Всесвіту. Аби це зрозуміти, слід відповісти на запитання: коли ж цвіте папороть? У найзагадковішу ніч календарного року – ніч на Івана Купала, яка є кульмінацією усього річного циклу. Ця квітка магічна: хто натрапить на неї, дістане бажане – багатство, благополуччя, благоденство. Її шукають у купальську ніч, заради неї відправляють обряди, вона – найжаданніша мета. Але, як відомо, знайти її ніхто не може, і в цьому – «вічна» таємниця.

Суть, зміст і сюжет міфу – пошук без результату. Віднайти квітку папороті неможливо, бо її просто не існує. Це – символ позамежного, знак Вічності. І поки ту квітку шукають – життя триває, та доки її не знаходять – так само життя триває. Знайдеш – і «згорнеться» міф, а разом із ним і секрет вічного життя біосу й Усесвіту, обірветься животрепетна нитка Буття... Не дарма ж Євген Станкович центровим і найпотужнішим актом в опері зробив саме обрядове дійство Купало.

Ось саме так усе і склалося: опера-міф, назва-міф, структура дійства – теж міф. Адже хіба не є міфологічними картини Запорізької Січі, з їхнім героїзмом, войовничістю, відчуттям крові, війни, але разом із тим захищеності, непереможності, величі, в яких народ – Герой? Про міфологічність обрядових сцен узагалі говорити не випадає – в них міф, як краса у пісні. Ну, а хіба не міфічне саме життя, з його нескінченною круговертю календарних циклів, із його сьогоденням, минулим і майбутнім?

В опері Євген Станкович проводить нас усіма міфологічними вимірами нашої буттєвої й ментальної історії, спочатку «опускаючи» в легендарний час Козаччини, а потім – у таку сиву давнину, що навіть важко визначити, коли то було і чи було взагалі. У цілому ж, як у матрьошці, складається конструкція з просторових світів і їхніх міфів. Але головний сюжет фольк-опери – це міф Буття Людства, з його вічністю, нескінченністю і загадковістю. Тож недарма символ твору – таємнича квітка папороті...

Опера створювалася, як міф, тому і життя її склалося так само. До прем’єрного виконання вона була оперою-фантомом: начебто написана й існує, а в реальності не звучить і майже ніхто її не знає; відома тільки назва, а в іншому – невидимка.

Слухаючи цю музику, щиро дивуєшся: чому вона була заборонена? Що в ній такого крамольного, страшного? Чим вона могла зіпсувати «радянських громадян»? Своєю красою, пісенною стихією, звуковою барвистістю? У чиїй хворій голові могло виникнути рішення «поховати» цей фресковий шедевр?

Зараз нам зрозумілі імперські мотиви «кабінетної верхівки», її бажання табуювати будь-який прояв етнічної самобутності, адже усілякій владі завжди потрібні були сірі, посередні клони. Відмінностей не мало бути навіть на рівні особистості, не кажучи вже про етнічну національну своєрідність. Тут уже, справді, до крамоли один лише крок. Але, на жаль, саме ці абсурдні мотиви на дов­гі роки перекреслили життя оперного шедевру.

Отже, загадку Сфінкса дешифровано. Опера перестала бути сфінксом, утратила, нарешті, свою «кам’яну» природу й втілилася в реальних звуках Музики. І ми стали очевидцями цього дива. А може і для нього є міфічне пояснення?

Міфологему розвінчано, розкрилася її начинка, випурхнула, як метелик, її загадка. Однак, можливо, народився новий міф, нова міфологема про сценічне, концертне, одним словом, виконавське життя фольк-опери?

Імовірно, сама опера, як творча матриця, накопичила потрібний потужний потенціал для ретрансляції із минулого, бо, як відомо, композитори – тільки творці, «батьки» своїм опусам, а далі твори живуть самостійним життям. Та раптом це сама «квітка папороті» засвітилася невидимим, але відчутним енергетичним світлом, тому все й відбулося?

 

Ганна Луніна

Портал «Культура», матеріал надано редакцією журналу «Музика»

у розділ


© 2002 LEMMA Ltd.
© 2002 IT-Consulting