головна сторінка  написати  карта сайта
Русский / English   

Преса

Загадкові маршрути авторської думки

 

У калейдоскопі музичного життя столиці відбувається безліч різноманітних подій. Деякі викликають інтерес, але запам’ятовуються, а головне, наводять на роздуми – поодинокі

 

   Саме до таких можна зарахувати авторський концерт Євгена Станковича, який нещодавно провели «Київська камерата» і Валерій Матюхін у Концертному залі Національної спілки композиторів України. Навіть для колег маестро ця імпреза була сюр­призом, адже він відкрився у невідомому для багатьох авангардному амплуа.

   Тож який він, авангардний Станкович? Ті, для кого слово «авангардист» досі незрозуміле й асоціюється із запаморочливим музичним «продуктом», гадаю, лишилися цілком задоволеними. Музика вразила тембровою красою, колористикою, збалансованістю й стрункістю інструментального звучання. Слухачі на концерті занурилися в атмосферу арабескової звукової графіки камерних – ансамблевих і оркестрових творів автора.

   Ясна річ, ця музика не така вже й легка для сприйняття. Вона немов закликала слухача стати учасником запропонованої автором звукової гри, а далі – ніби починала розцвітати, поступово впускаючи у свій вимір і розкриваючи власні таємниці.

   Як імпресіоністична пейзажна картина розгорнулася «Ранкова музика» для скрипки та струнних (солістка – Богдана Півненко) з її акварельною, первісною чистотою і свіжістю. Композитор тонко передав відчуття прозорості повітряного простору, завдяки чому виникало враження віртуального перенесення на лоно природи.

   Китайську пейзажну графіку нагадало тріо «Смиренна пастораль». Низка мінливих пастельних замальовок немов візуально утворювала багатовимірне полотно, що своєю вишуканістю скидалося на старовинні сувої.

   Від квінтету духових «Музика для небесних музикантів» і секстету «Що сталося в тиші після відлуння» віяло мало не містикою. У квінтеті через персоніфіковані інструментальні партії композитор із неабиякою майстерністю розкрив кожного героя-музиканта і продемонстрував їхній ансамбль. То вони по черзі грали соло, то виступали дуетами, то «співали» всі разом, і тоді утворювався контрастний полілог. Інколи виникав ефект деренчання культових дзвіночків, як у буддистських храмах. Але надзвичайно яскравою була кінцівка твору – з переходом в «іншовимір», у світ нетлінних душ, де ледь учуваються стогони-зітхання. Так, мабуть, зітхають невагомі ефірні істоти – напевно, саме ті «небесні музиканти», яким і присвятив свою «Музику» маестро.

   Секстет «Що сталося в тиші після відлуння» сприймався як постмодерністський опус – так винахідливо втілено у ньому ідею народження звуку з тиші й навпаки. У тиші від слабкого призвука розвинувся звук. Усе більше ущільнюючись і набираючи міць, він вилився у потужне звучання шести інструментів. Уява малювала картину раптово розбудженої нічної природи з її фантастичними, ірреальними звуками. І на піку динамічного напруження усе несподівано обірвалося й розтануло. Так звук спричинив тишу.

   Сюїта у п’яти частинах для камерного оркестру вразила «монтажно-кадровими» контрастами. Твір написано ще в 1971 році, а який він по-справжньому сучасний, модерновий!

Завершилося ж концертне дійство П’ятою камерною симфонією «Потаємні поклики» для кларнета й оркестру (соліст – Віталій Альфавицький). І в ній теж були свої звукові таємниці: загадкова аура народження Природи із пасторальних награвань кларнета на тлі мерехтливого «ранкового пейзажу» в оркестровому звучанні, а потім – поступове занурення в якісь захмарні, астральні світи… Тим сильнішим був контраст із останніми оркестровими репліками фіналу, що асоціювалися з гімном Природі, всьому живому, космічному, вселенському.

   Хтось, прослухавши концерт, подумав, що Євген Станкович, як і багато композиторів його покоління, свого часу піддавався віянням авангардної моди 1960–1980-х років. Комусь здалося, що він вирішив погратися в поставангардиста, зокрема, з огляду на популярні для цієї стилістики теми «тиші» та «звукових народжень». І всі ці припущення – правильні, адже перші авангардні твори Станкович написав іще наприкінці 1960-х, у самий розквіт в Україні авангарду. Більше того, авангардна естетика «супроводжувала» його впродовж усього творчого шляху, про що свідчать опуси, які прозвучали в концерті, й ті, котрі лишилися «за кадром».

   Істотна відмінність композитора від колег у тому, що він ніколи не прагнув статусу авангардиста. Він лише використовував авангардну техніку для втілення власних творчих задумів.

   Гадаю, саме це й відчули слухачі. І хоча така непроста музика потребує багаторазового прослуховування, навіть при першому знайомстві з нею уловлюєш енергетику чогось справжнього, природного, – одним словом, повну свободу стихії самовираження. У цьому – запорука популярності Євгена Станковича, адже він обговорює зі слухачем «вічні» теми. І тому не важливо, якою мовою маестро повідає публіці свої Таємниці. Співрозмовник його завжди зрозуміє.

 

Ганна ЛУНІНА

Портал «Культура», матеріал надано редакцією журналу «Музика»

у розділ


© 2002 LEMMA Ltd.
© 2002 IT-Consulting